У жодній іншій країні етикет меча не був настільки розвинений, як у Японії. Саме меч поступово став «душею самурая». Культ меча породив особливу етику, порушення якої нерідко змивалося кров’ю.
З кінця XVI століття виключне право носіння довгого меча - дайто, а також пари мечів дайсьо - закріпилося за самураями та придворною аристократією куґе. Міщанам дозволялося носити лише короткий меч - сьото, та й то лише під час великих свят або подорожей. Селянам, як і в більшості країн світу того часу, носіння зброї було заборонене. Особливо суворо за дотриманням законів про право носіння мечів стежили у мирний період Едо (1603–1868).
Жінкам із самурайських родин дозволялося носити меч лише тоді, коли вони подорожували самі. Крім того, придворні дами вдягали мечі у випадку пожежі в палаці.
Меч, заткнутий за пояс із правого боку або покладений праворуч від себе, означав довіру до співрозмовника, адже з такого положення було найскладніше швидко привести його в бойову готовність. Стоячи, під час привітання, меч належало тримати у правій руці за піхви біля гарди, вістрям уперед і лезом догори. Сидячи - меч клали праворуч руків’ям уперед і лезом до себе.
До будинку самурая з довгим мечем за поясом міг увійти лише даймьо або воїн вищого рангу за господаря. В усіх інших випадках довгий меч необхідно було зняти - як знак мирних намірів - і залишити при вході або передати слузі, який із відповідними почестями клав його на спеціальну підставку.
Під час тривалого дружнього візиту навіть короткий меч знімали та клали праворуч від себе руків’ям до власника. Поворот руків’я меча в бік співрозмовника вважався проявом неповаги та викликом. Будь-який рух у бік чужого меча сприймався як негідний, а спроба торкнутися його або відсунути - як пряма образа.
Мечі завжди займали найпочесніше місце в оселі самурая - у спеціальній ніші токонома. Горизонтальна підставка для мечів називалася катана-какэ, вертикальна - таті-какэ.
Якісні мечі в Японії цінувалися настільки високо, що виникла окрема церемонія «милування мечем». Для власника було великою честю, якщо гості захоплювалися його клинками. Процедура огляду меча була суворо регламентована - аж до жестів і реплік учасників.
Передавати меч для огляду або зберігання дозволялося лише руків’ям до себе. Під час демонстрації зброї клинок витягували з піхов лише частково та дуже повільно. Повністю оголений клинок - сіраха - міг сприйматися як прояв ворожості. Якщо ж власник хотів показати весь меч, він шанобливо передавав його гостю, щоб той сам, дотримуючись етикету, витягнув клинок із піхов.
Торкатися оголеного клинка руками суворо заборонялося - лише через шовкову тканину або рисовий папір.
Оголення зброї на вулиці, удар піхвами об піхви - сая-ате - або брязкіт зброєю прирівнювалися до виклику на поєдинок. Саме тому навіть списи ярі та нагінати переносили у чохлах.
Існує думка, що навіть лівосторонній рух у Японії частково виник через етикет меча: так двоє самураїв, проходячи повз один одного, мали менший шанс зачепити мечами - а це вважалося смертельною образою.
Перед вкладенням меча в піхви з нього символічно «струшували кров» - незалежно від того, була вона реальною чи уявною. Цей ритуал називається тібурі. Існувало багато способів його виконання, але принцип був один - різким рухом скинути краплі з клинка.
Після цього виконувалося ното - вкладення меча в піхви. Цей процес вимагав абсолютного контролю рухів, точності та спокою. Від правильності виконання залежала не лише безпека пальців, а й естетика самого руху.
У середньовічній Японії існувала також практика випробування мечів - тамесіґірі. Колись самураї мали право перевіряти нові клинки на живих людях - жебраках або злочинцях. Пізніше, в епоху сьоґунату Токуґава, мечі випробовували переважно на тілах страчених злочинців.
Ця процедура проводилася за суворим ритуалом. Тіла закріплювали на спеціальному насипі - додан, після чого майстер виконував розсічення різними способами. Особливо прославилася родина Ямада, представники якої були офіційними державними випробувачами мечів.
Таким чином, японський меч протягом майже тисячі років обріс величезною кількістю ритуалів і правил, що регламентували всі аспекти взаємодії людини зі зброєю. Ці правила охоплювали техніку бою, поведінку в суспільстві, догляд за мечем, його зберігання, транспортування та навіть випробування.
Попри зовнішню складність, рухи етикету природні та логічні. Їх точне виконання не лише захищало від випадкових травм, а й створювало особливу естетику досконало відпрацьованих дій.
«Етикет - це не обмеження. Це мистецтво контролю.»
